Рецензенти: Кондратьев Р. І. доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії права І трудового права Хмельницького інституту регіонального управління І права - страница 5


48

При цьому, якщо для деяких інших галузей права (адміністративного) сфера локального правовстановлення визначається територіальними ознаками (місто, район), то за трудовим правом локальними вважаються норми, прийняті безпосередньо на підприємствах самими ж учасниками трудових правовідносин.

Локальна правотворчість у сфері трудового права відбувається переважно для конкретизації централізованих норм щодо умов відповідних підприємств, установ, організацій. Самі ці централізовані норми вже є своєрідною базою для видання на їх основі локальних правил. І фактично, такі централізовані норми не можуть самостійно регулювати трудові відносини. Тобто локальні норми ніби логічно доповнюють загальні правила, які отримують регулятивні властивості тільки завдяки поєднанню централізованого і локального правовстановлення.

Інший варіант локальної нормотворчості полягає у забезпеченні додаткових правових гарантій найманих працівників за рахунок прийняття локальної норми, яка передбачає інші правила регулювання трудових відносин, аніж ті, що встановлені централізованою нормою.

Тут існує дві можливості такого локального правовстановлення. Перша, це коли у самій централізованій нормі міститься правило, яке допускає з метою поліпшення правового становища працівників того чи іншого підприємства, прийняти локальну норму, яка б встановлювала більш пільгові умови праці, ніж передбачаються загальною нормою. Наприклад, згадувана вже ст. 50 КЗпП України визначає нормальну тривалість робочого часу 40 годин на тиждень. Але у частині другій вона передбачає, що підприємства, установи, організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж 40 годин на тиждень.

Отже, маючи відповідні економічні можливості, підприємства мають право обирати для регулювання трудових відносин або централізовану норму, або ж прийняти для цього своє правило. Головне тут, щоб локальна норма не погіршувала умови праці порівняно з тими, що гарантуються централізованим законодавством. Друга можливість прийняття первинної локальної норми випливав безпосередньо із загальноправового принципу «можна все, що не заборонено» та ст. 91 Кодексу законів про працю ^країни, якою передбачено, що підприємства, установи, орга-

49

нізації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників. Такі локальні норми можуть встановлюватися як при укладенні колективних договорів, так і при прийнятті інших актів локального характеру: правил внутрішнього трудового розпорядку, положень про оплату праці, про преміювання тощо.

У зв'язку зі змінами, що відбуваються у сфері суспільно-трудових відносин, переходом до ринкової економіки потребують корекції загальні вимоги щодо суб'єктів локальної нормотворчості. Трудове законодавство, що було орієнтоване на соціалістичну суспільну організацію праці, передбачає право ухвалювати локальні норми за власником підприємства, установи, організації і обов'язковим погодженням (за згодою) з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим пердставником). Такий порядок ^ув прийнятним, коли профспілки вважалися незамінним суб'єктом організації праці на підприємствах. У нинішніх умовах, коли вони на підприємствах або зовсім відсутні, або ж є декілька профспілок одночасно, ухвалення локальних правил стає проблематичним. Доводиться приймати такі норми з порушенням загальних вимог (оскільки за відсутності профспілки ні з ким погодити її прийняття) або ж зовсім відмовитися від встановлення додаткових умов праці на локальному рівні.

Очевидно, що існують цілком об'єктивні чинники для зміни на законодавчому рівні загального порядку прийняття локальних норм у сфері трудового права. їх повинні приймати самі власники (роботодавці) в особі органів управління підприємства, як це передбачено у країнах з розвиненою ринковою економікою. Участь профспілок при ухваленні локальних норм права можлива тільки щодо актів договірного характеру (колективних договорів, угод), а решта — має бути прерогативою самого роботодавця.

Побоювання, що при такій спрощеній процедурі можуть порушуватися трудові права найманих працівників, не мають достатніх підстав. Адже КЗпП України у ст. 9 визначає недійсними умови договорів про працю, якщо вони погіршують становище працівників.

Принцип оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання — це одна з важливих засад функ-

50

тонування у системі права України трудового права як однієї з провідних галузей.

^ 2.4. Принцип соціального партнерства і договірного / встановлення умов праці

Соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці як принцип трудового права виявляється в тому, що до сфери правового регулювання трудових відносин широко залучають недержавні структури (об'єднання роботодавців, об'єднання трудящих), які разом з органами виконавчої влади (або і без їхньої участі), на підставі укладення колективних договорів та угод, шляхом співробітництва, пошуку компромісів і прийняття узгоджених рішень встановлюють обов'язкові для учасників трудових правовідносин правила регулювання праці. Соціальне партнерство як явище і як принцип трудового права є новим для вітчизняної правової системи на відміну від правових систем у ~ країнах з розвиненою ринковою економікою. Відомі на Заході як біпартизм (США, Канада) чи трипартизм (Франція, Німеччина) форми соціального партнерства давно посіли належне місце у сфері колективно-договірного регулювання трудових відносин. Взаємно погоджуючи інтереси роботодавців талаиманих працівників з питань оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці, соціального забезпечення та ін., соціальні партнери домагаються зниження гостроти соціальних конфліктів, погодження інтересів власників і найманих працівників.

Світовий досвід показує, що одним з найефективніших чинників урегулювання соціальних протиріч є інститут соціального партнерства, основною метою якого передбачається врегулювання і вирішення конфліктів, збалансування соціально-економічних інтересів працівників і підприємців. У суспільних відносинах, що виникають у сфері застосування найманої праці, формуються різноманітні інтереси, які за своїм змістом можуть не співпадати. Прослідковуючи процес взаємовідносин між суб'єктами трудового права, можна узагальнити три групи інтересів: інтереси найманої праці, інтереси капіталу та інтереси суспільства.

Історично організаціями, що створюються з метою захисту інтересів найманої праці, є професійні спілки. Проте інтереси працівників можуть представляти й інші органи чи організації, які оудуть ними на те уповноважені. У колективно-договірному ре-

51

гулюванні профспілки чи інші уповноважені на представництво органи можуть ефективніше здійснювати захист своїх інтересів, ніж це робитиме той чи інший працівник.

Інтереси капіталу направлені на максимальне використання кадрового потенціалу підприємства, збільшення прибутків, що може досягатися також за рахунок масових звільнень працівників. Тобто у своїй основі інтереси найманих працівників і капіта- ч лу є об'єктивно протилежними та внутрішньо суперечливими, тому їх поєднання нерідко веде до конфліктів, що можуть негативно впливати на розвиток усього суспільства. Держава як єдиний представник і виразник суспільних інтересів зобов'язана представляти їх у колективно-договірному регулюванні з метою збереження миру, створення соціального середовища терпимості та взаєморозуміння. Тому держава безпосередньо зацікавлена у врегулюванні інтересів найманої праці та капіталу мирними шляхами.

Сторони соціального партнерства покликані не лише вирішувати конфліктні ситуації, пов'язані з виробничими, соціально-економічними та трудовими відносинами, а й попереджувати виникнення випадків, коли може бути застосована сила як з боку працівників, так і підприємців. З цією метою практично в усіх державах з розвиненими ринковими відносинами на рівні держави або безпосередньо підприємств, установ, організацій опрацьовуються профілактичні заходи впливу та попередження негативних наслідків конфліктів найманої праці та капіталу.

Соціальне партнерство і колективно-договірне регулювання тісно переплетені, оскільки мають єдині цілі: забезпечення і збереження соціального миру та ефективне регулювання колективних трудових відносин, тому засади їх здійснення мають спільні витоки.

В Україні соціальне партнерство здійснюється на національному, галузевому, регіональному та локальному рівнях. На перших трьох з них практикуються тристоронні відносини (між об'єднаннями роботодавців, об'єднаннями трудящих, органами виконавчої влади), а на локальному рівні колективний договір укладається між роботодавцем і органом, який представляє найманих працівників.

Інститутами "соціального партнерства є проведення його сторонами консультацій і переговорів, спрямованих на запобігання

52

і розв язання колективних трудових спорів, розгляд і вирішення претензій та розбіжностей, що можуть виникати між сторонами, взаємонадання необхідної інформації тощо.

^ 2.5. Принцип єдності і диференціації правового , / регулювання трудових відносин

Принцип єдності і диференціації правового регулювання трудових відносин — один з найстаріших принципів трудового права. Цей принцип, як видно з його назви, передбачає подвійну мету: встановлення єдиних, однакових умов праці для всіх на--йманих працівників і водночас диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних обставин.

Право передбачає застосування однакового масштабу до різних людей. Тому і трудове право, встановлюючи у своїх нормах єдині для всіх працівників правила щодо прийому на роботу і звільнення з роботи, робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни і охорони праці, забезпечує всім громадянам справедливі і рівні можливості заробити собі на життя своєю працею.

Єдність правового регулювання трудових відносин означає, що норми трудового права встановлюють високий рівень умов праці, їх повинні дотримуватись усі роботодавці, що здійснюють найм працівників на підставі трудового договору.

Такі єдині норми поширюються на трудові відносини працівників державних підприємств, установ, організацій, працівників приватних і колективних підприємств, а також тих осіб, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб (роботодавців).

Єдність правового регулювання забезпечується переважно нормами централізованого рівня. Зокрема, це норми Кодексу законів про працю України, які мають загальний характер, а також норми спеціальних законів «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР, «Про колективні договори і угоди», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. № 137/98-ВР та ін.

Не менш важливу роль у встановленні єдиних правил використання найманої праці відіграють підзаконні нормативні акти, якщо вони приймаються на виконання загальних приписів тих чи інших законів України. Такими підзаконними актами можуть бути постанови Кабінету Міністрів України, а також ак-

53

ти Міністерства праці та соціальної політики України. Наприклад, «Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників» була затверджена наказом Мінпраці України, Мін'юсту України, Мінсоцзахисту України від 29 липня 1993 р. № 58.

Та не тільки законами та підзаконними актами досягається єдність правового регулювання трудових відносин найманих працівників в Україні. Останнім часом єдині правила у сфері трудових відносин почали приймати і на договірному рівні. Йдеться насамперед про Генеральну угоду, яка укладається на тристоронній основі між Кабінетом Міністрів України, об'єднаннями роботодавців та профспілковими об'єднаннями України. Положення Угоди діють безпосередньо і поширюються на всіх суб'єктів незалежно від форми власності і господарювання, які перебувають у сфері дії сторін, що підписали Генеральну угоду.

Водночас трудове право не може не враховувати об'єктивних обставин, зумовлених специфікою галузей виробництва, професійними, статевими, віковими особливостями працівників, місцезнаходженням підприємств тощо, які потребують особливого підходу до правового забезпечення умов праці. Всі ці обставини врешті-решт призводять до порушення єдиних правил, що регулюють застосування праці, і вимагають видання спеціальних норм, які пристосовують загальні правові приписи до специфічних умов праці.

У юридичній літературі з трудового права визначають три напрями диференціації, які залежать від: 1) характеру і особливостей виробництва (галузева, міжгалузева і локальна диференціація); 2) статевих, вікових та інших особливостей працівників (суб'єктна диференціація); 3) місця розташування підприємств, установ, організацій (територіальна диференціація).

Усі ці три чинники і зумовлюють прийняття спеціальних норм, які регламентують особливості трудових відносин державних службовців, суддів, прокурорських працівників, медичних працівників, працівників освіти, осіб, які не досягли повноліття, жінок, інвалідів, працівників, які поєднують працю з навчанням, та ін. Диференціація забезпечується як шляхом прийняття нормативних актів на рівні законів, підзаконних, у тому числі відомчих актів, так і локальною нормотворчістю. При цьому найбільш оптимальному поєднанню загального і особливого у забезпеченні єдності та диференціації правового регулювання з

54

використанням локальних норм слугує рбзробка і прийняття примірних чи типових нормативних актів як основи локальної нормотворчості.

Принцип диференціації правового регулювання не суперечить проголошеному у ст. 2і КЗпП України правилу про рівність тру- \ дових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Спеціальні норми, прийняті з метою забезпечення диференційованого підходу до регулювання трудових відносин певних категорій працівників зовсім не передбачають створення якихось пільгових умов праці для них або надання їм додаткових привілеїв. Вони спрямовуються передусім на досягнення балансу гарантій трудових прав окремих категорій працівників відповідно до умов їх праці.

Для цього трудове законодавство передбачає встановлення диференційованих правил регулювання трудових відносин лише на законодавчому рівні. Так, ст. 7 КЗпП України вказує, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологіиними умовами та ■умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, встановлюються законодавством. Тим самим законодавець виключає у даному випадку диференціацію умов праці зазначених працівників відомчими чи локальними нормами.

Принципи єдності і диференціації правового регулювання тРУДових відносин є однією з характерних ознак не тільки трудб-вого права України, а й інших держав, незважаючи на те, що Для багатьох з них трудове право вважається відокремленим інститутом цивільного (приватного) права.

^ 2.6. Принцип визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників

Останнім у переліку принципів трудового права стоїть принцип визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників у трудових правовідноси-

55

нах порівняно із нормативно встановленими умовами. Він тісно пов'язаний з попередніми принципами і полягає у тому, що ті норми — гарантії, державні стандарти в галузі регулювання трудових відносин, визначених на рівні держави, за жодних обставин не повинні погіршуватись при встановленні умов праці на галузевому, регіональному і локальному рівнях.

Термін договори про працю треба розглядати у широкому значенні. Це можуть бути як договори у прямому розумінні цього4 слова (трудовий, колективний, про повну матеріальну відповідальність), що виражаються у формі власне договору, так і угоди, які стосуються умов праці (про іспитовий строк, про переведення чи переміщення працівника, про встановлення неповного робочого часу та ін.).

Крім того, дія цього принципу поширюється і на акти локальної нормотворчості, які ухвалюються за погодженням між роботодавцем і виборним органом первинної профспілкової організації, чи іншим уповноваженим найманими працівниками органом. Більше того, очевидно, що і акти локального характеру, які приймаються роботодавцем одноособово або ж (як це передбачено тепер для «Правил внутрішнього трудового розпорядку») затверджуються трудовим колективом так само повинні визнаватися незаконними у тій своїй частині, яка містить норми, що погіршують становище працівників порівняно із законодавством України.

Наявність цього принципу є важливою гарантією трудових прав найманих працівників (що особливо відчувається в умовах переходу до ринкових відносин) та утвердження приватного підприємництва в Україні. Не секрет, що зустрічаються випадки, коли приватні підприємці з метою одержання прибутків намагаються не дотримуватися при використанні праці найманих працівників загальних вимог трудового законодавства, погіршуючи при цьому права громадян. Такі трудові договори мають визнаватися недійсними у тій частині, що суперечить чинному трудовому законодавству.

Трудове законодавство України не містить спеціальних правил, за якими б мало відбуватися визнання умов договорів про працю, що погіршують становище працівників, недійсними. Тому нерідко порушені трудові права захистити не вдається. І лише у випадку звернення до комісії по трудових спорах чи суду

56

працівника, який вважає, що існує порушення його трудових прав з боку роботодавця, відкриває можливості для оцінки стану трудОВого договору та визнання недійсним тих його умов, які погіршують права працівника як учасника трудових правовідносин. Однак звернення до органів, що розглядають трудові спори, відбувається здебільшого тільки в разі незаконного звільнення працівника з роботи, переведення без його згоди на іншу роботу, невиплати зарплати або накладення дисциплінарного стягнення. Що ж до звернення з метою визнання тих чи інших умов трудового договору недійсними, то судова практика тут є не луже багатою.

Запитання для самоконтролю

1.  Як співвідносяться між собою право як загальносоціальне явище та принципи юридичного права?

2.  Принципи трудового права і правові принципи цієї галузі — чи йдеться про одне і те саме, чи це різні за своїм значенням і природою явища? Обґрунтуйте.

3.  Спробуйте віднайти спільні риси, притаманні принципам трудового права і методу правового регулювання цієї галузі.

4.   Чи можуть норми трудового законодавства суперечити принципам трудового права?

5. Віднайдіть у КЗпП України норми, які, на Вашу думку, можуть мати значення правових принципів трудового права.

Рекомендована література

1.  Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998.

2.   Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права. — Львів, 1999.

3.  Прокопенко В. И. Основные принципы трудового права. — К„ 1969.

4.  Смирнов О. В. Основные принципы советского трудового права. — М., 1977.

->

57

РОЗДІЛ З

^ ТРУДОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

3.1. Поняття трудових правовідносин та їх структура

Суспільні відносини, що складаються в результаті вольових дій учасників цих стосунків, у переважній своїй більшості врегульовані правовими нормами. Тому навіть не усвідомлюючи того, люди чи інші суб'єкти, вступаючи між собою у найрізноманітніші стосунки з приводу, наприклад, купівлі товарів чи одержання роботи, стають учасниками правових відносин. Отже, якщо суспільні відносини — це стосунки між людьми у процесі їх спільної діяльності, то правові відносини виражають вже їх правову форму.

Суспільні відносини належать до об'єктивних явищ. Вони можуть виникати та існувати і без права. Частина з них регулюється за допомогою моралі чи певних звичаїв, які складаються у процесі людського життя. Але найбільш організуючим фактором, що надає особливого порядку та стабільності суспільним відносинам, все ж залишається право. Завдяки правовідносинам існує можливість усвідомлення того, як право впливає на поведінку людей.

Правові відносцни — це такі суспільні стосунки, які виникають на основі правових норм, і їх учасники наділені суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, що забезпечуються державою.

Варто наголосити, що наявності самих лише правових норм не достатньо для існування правовідносин. Для їх виникнення, крім самих норм права, необхідно, щоб учасники майбутніх правовідносин вчинили певні, передбачені законом дії: уклали договір, вступили на навчання, влаштувалися на роботу тощо. Правовідносини — це завжди двосторонній зв'язок конкретно визначених суб'єктів, у якому одна сторона має права, а інша — відповідні обов'язки.

58

Трудові правовідносини є лише одним із різновидів усієї маси правових відносин, що складаються у суспільстві, де панує право. Тому в основу визначення поняття трудових правовідносин доцільно покласти найбільш визнані як в теорії права, так і в науці трудового права основоположні критерії. По-перше, визна- ^ чаючи поняття трудових правовідносин, потрібно керуватися тим, що правовідносинами визнаються суспільні відносини, які врегульовані правовими нормами, а отже, — нормами трудового права. Правовідносин як таких, абстрактних, що не належать до якоїсь конкретної сфери суспільних зв'язків, тобто поза галузевою приналежністю, не існує. Отже, відповідні загальнотеоретичні критерії визначення правовідносин можуть себе конкретно виявити лише в межах якихось конкретних галузевих правовідносин.

По-друге, характеризуючи правові відносини у сфері трудового права, необхідно брати до уваги узагальнююче поняття — трудові правовідносини, — яке охоплює весь комплекс самостійних суспільних відносин. Саме в його основі лежить трудовий договір як головний юридичний факт, що породжує взаємні права і обов'язки суб'єктів цих правовідносин.

Отже, якщо враховувати, що предмет трудового права становлять, крім власне трудових, ще й інші самостійні суспільні відносини, то є всі підстави говорити про трудові правовідносини як сукупність самостійних правовідносин.

Отже, трудовими правовідносинами є всі суспільні відносини, які врегульовані нормами трудового права. Тобто увесь комплекс суспільних відносин (а не лише власне трудові), які становлять предмет трудового права як самостійної галузі, називають трудовими правовідносинами.

Якщо так розуміти поняття трудових правовідносин, то визначальним стає коло суспільних відносин, які всі в сукупності являють собою предмет окремої галузі, і саме завдяки тому, що ця галузь становить єдину систему правових норм, можна говорити про єдину систему трудових правовідносин.

Такий підхід до поняття галузевих правовідносин не новий у юридичній науці. Так само, по суті, визначають правовідносини У цивільному праві. При порівняно незначній складності предмета цивільного права, а це, як відомо, майнові і особисті немай-нові, пов'язані з майновими, суспільні відносини, ніхто не гово-

59

рить про майнові правовідносини, а скрізь мова йде лише про цивільні правовідносини. Тобто галузь права як система правових норм надає відповідне найменування правовідносинам — суспільним відносинам, урегульованим нормами цієї галузі. «Держава регулює майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини, закріплює у цивільному законодавстві правове становище учасників обороту, надаючи можливості набуття майна у власність, участі у товарно-грошових відносинах», — пишуть ав- * тори одного з підручників з цивільного права, характеризуючи цивільні правовідносини1.

За такими ж принципами визначають правовідносини і в адміністративному праві. Суспільні відносини управлінського характеру, що виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів, у результаті їх забезпечення нормами адміністративного права набувають назви — адміністративні правовідносини2.

Отже, трудові правовідносини — це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають у результаті укладення трудового договору (власне трудові), а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах, навчання й перекваліфікації за місцем роботи та відносини, пов'язані з наглядом і контролем за додержанням трудового законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаштуванням громадян.

Трудові правовідносини — складне явище. Вони охоплюють цілий ряд окремих правовідносин, які у кожному конкретному, випадку можуть мати самостійне значення і розглядатися як окремі правовідносини. Проте галузева специфіка може найбільш повно виявитися лише в їхній єдності та взаємозв'язку як трудових правовідносин у цілому.

Ядром і основним видом трудових правовідносин є власне трудові правовідносини, або як їх ще прийнято називати — індивідуально-трудові. «Ці правовідносини, — як зазначає В. І. Прокопенко, — в науці трудового права визначають, спираючись на легальне визначення трудового договору, що міститься в ст.. 21

1   Гражданское право: Учебник для вузов / Под ред. Т. И. Илларионовой, Б. М. Ганчало, В. А. Плетнева. — М., 1998. — Ч. 1. —- С. 35.

2   Бахрах Д. Н. Административное право: Учебник для вузов. — М., 1997. — С. 20.

1450245546694740.html
1450336755640950.html
1450532718245880.html
1450697990295080.html
1450845608146043.html